UA : Об’єктом дослідження виступає Китай у системі міжнародних відносин з середини ХХ – початку ХХІ століття.
Предметом дослідження виступає трансформація зовнішньої політики КНР від її утворення (1949 р.) до сучасності, а саме до 2018 року.
Мета дослідження передбачає на основі аналізу джерел та літератури дослідити зміни зовнішньополітичного курсу Китайської Народної Республіки з середини ХХ – початку ХХІ століття.
Наукова новизна полягає у спробі систематизувати інформацію отриману з джерел стосовно зовнішньополітичної діяльності Китаю з середини ХХ – початку ХХІ століття, спираючись на комплекс наявних джерел та наукової літератури прослідкувати та визначити основні тенденції зміни векторів зовнішньої політики КНР в зазначений проміжок часу.
Висновки. В результаті нашого дослідження ми прийшли до висновку, що зовнішньополітичні пріоритети Китайської Народної Республіки у 1949 – 2018 роках являють собою складну динамічну систему.
З метою всебічного вивчення ключових аспектів предмету даного дослідження, нами було опрацьовано комплекс джерел та наукової літератури. В результаті ми мали змогу дослідити особливості, тенденції та динаміку змін пріоритетів зовнішньої політики КНР з середини ХХ та початку ХХІ століття.
Під час нашого дослідження, спираючись на роботи істориків-китаєзнавців ми спробували встановити особливості генези зовнішньої політики Китаю, з’ясувати специфіку та ключові тенденції побудови векторів зовнішньої політики. Це дало нам можливість зрозуміти, що КНР продовжує керуватися зовнішньополітичними принципами, які були закладені ще у Стародавньому Китаї.
З 1949 року Китай цілеспрямовано починає рухатися до відновлення колишньої могутності держави, що була втрачена у ХІХ столітті. Для досягнення своєї мети, Китай обирає найсильнішого союзника із соціалістичного табору – Радянський Союз. В результаті, на початку 1950 рр. в концептуальній сфері китайська влада сприйняла теорію боротьби «двох таборів» в її радянській інтерпретації.
Офіційне переоформлення внутрішнього курсу Китаю виявило себе в прийнятті X Пленумом ЦК КПК (вересень 1962 р.) доктрини «опори на власні сили», покликаної сприяти мобілізації ресурсів на соціалістичне будівництво при відмові від «сліпого копіювання» зарубіжного досвіду. Відмінною рисою зовнішньої політики КНР 1960-х рр. був поступовий ідеологічний розкол у взаєминах між КПК і КПРС та поступове зростання «лівих» тенденцій у зовнішній політиці, що вилився в підтримці прокитайських угруповань в компартіях країн третього світу (так званий «експорт революції»). Зовнішня політика КНР з кінця 1960-х до 1970-х отримала назву «стратегія одного боку» або «єдиного фронту». В геополітичному плані це була стратегічна лінія, яка тягнулася від США і проходила через Японію, Китай, Пакистан, Іран, Туреччину і закінчувалася Європою, тобто країнами, об'єднаними Мао Цзедуном за принципом розташування вздовж кордонів з Радянським Союзом, «по інший бік» від СРСР.
На початку 1980-х років представник лідерів «другого покоління» КНР Ден Сяопін виступив з пропозицією провести масштабні економічні, соціальні та політичні реформи. Основою його теорії «миру і розвитку» стала переорієнтація з теоретичних догм марксизму на об'єктивну реальність, тобто на дійсний стан справ.
Ден Сяопін просував концепцію відкритості Китаю світу, його активної інтеграції в глобалізованому світі і в світовій економіці. Ця теорія отримала назву «соціалізм з китайською специфікою». Відбувся перегляд зовнішньополітичної концепції, яка передбачала розширення географічних і зовнішньополітичних інтересів країни. Починаючи з 1980-х та продовжуючи у 1990-х роках Китай відмовляється від концепції «друг-ворог». Нова зовнішньополітична платформа держави була окреслена у 1982 році на XII з'їзді КПК та передбачала: зняття тез «СРСР – головне джерело небезпеки нової світової війни»; відміну положення про необхідність створення «єдиного міжнародного фронту» з протидії «радянському гегемонізму». Заявлено, що «КНР проводить незалежну, самостійну зовнішню політику»; згуртування з «третім світом» було названо «наріжним каменем» в діяльності КНР на світовій арені тощо.
Зовнішньополітичні стратегії Китаю в ХХІ столітті можна охарактеризувати в рамках концепцій: «партнерська дипломатія», «м’яка сила», «китайська мрія».
Отже підсумовуючи вищеокреслене, ми можемо стверджувати, що зміни зовнішньополітичного курс КНР у 1949 – 2018 рр. були напряму пов’язані з внутрішньополітичною ситуацією в країні та ситуацією на міжнародній арені. Так, вимушено піддаючись впливу з боку «наддержав» у 1950-1990-х роках, Китай зумів вибудувати власну зовнішню політику у 2000-2010-х роках, при цьому перетворившись на реального світового лідера ХХІ століття. Вже з представниками «п’ятого покоління» після ХІХ з’їзду КПК у 2017 році Китай продовжує задати основні вектори міжнародного життя в світі. Подібний політичний курс не має світових аналогів, адже в його основі закладено суто китайські політико-філософські течії (конфуціанство, даосизм, леїзм, буддизм), сформульовані ще в Стародавньому Китаї. Синтез зазначених течій та економічних трансформацій, що беруть початок з Ден Сяопіна, дають нам право стверджувати про існування суто китайської моделі зовнішньополітичних відносин.
EN : The research object is China in the international relations system from the middle of the XX – in the beginning of the XXI century.
The subject of the study is the transformation of China's foreign policy from country’s formation (1949) to the present, namely until 2018.
The aim of the study is to analyze changes in the foreign policy of the People's Republic of China from the mid-twentieth to the early twentieth century on the basis of an analysis of sources and literature.
The scientific novelty lies in the attempt to systematize information obtained from sources concerning China's foreign policy activities from the middle of XXth till the beginning of the XXIst century. Using the set of available sources and scientific literature we try to trace and identify the major trends in the change of foreign policy vectors of the PRC in the specified period of time.
Conclusions. As a result of our research, we have come to the conclusion that the foreign policy priorities of the People's Republic of China in 1949-2018 is a complex dynamic system.
In order to study the key aspects of the subject matter of this search thoroughly, we have elaborated a set of sources and scientific literature. As a result, we were able to explore the peculiarities, trends and dynamics of changes in China's foreign policy priorities in the middle of XXth till the beginning of the XXIst century In our research, based on the work of Chinese historians, we have tried to establish the features of China's foreign policy genesis, to find out the specifics and key trends of constructing foreign policy vectors. It let us understand that China continues to follow foreign policy principles, proclaimed in Ancient China.
Since 1949, China began to move towards restoring the former power that was lost in the nineteenth century. To achieve its goal, China elects its strongest ally from the socialist camp, the Soviet Union. As a result, in the early 1950s, in the conceptual sphere, the Chinese authorities embraced the theory of the struggle of the "two camps" in its Soviet interpretation.
The official redesign of China's domestic political course revealed itself in adopting the X Plenum of the CCP Central Committee (September 1962) the doctrine of "self-reliance" designed to promote the mobilization of resources for socialist construction, while refusing the "blindly copy" foreign experience.
A distinctive feature of China's foreign policy in the 1960s was the gradual ideological split in the relationship between the CCP and the CPSU and the gradual rise in "left" foreign policy trends. It erupted in the support of the pro-Chinese groups in the Communist Party of the Third World (so-called "revolution export").
China's foreign policy from the late 1960s to the 1970s was called the "one-sided" or "united front" strategy. In geopolitical terms, it was a strategic line that stretched from the United States and passed through Japan, China, Pakistan, Iran, Turkey and ended with Europe, the countries, united by Mao Zedong on the principle of location along the borders with the Soviet Union, "on the other side" from the USSR.
In the early 1980s, the representative of the "second generation" of the leader of the People's Republic of China, Dan Xiaoping, proposed to undertake large-scale economic, social and political reforms. The basis of his theory of "peace and development" was the reorientation from the theoretical dogmas of Marxism to the objective reality, to the real state of affairs.
Dan Xiaoping promoted the concept of China's openness to the world, its active integration in the globalized world and in the global economy. This theory is called "socialism with Chinese specificity". There was a revision of the foreign policy concept, which envisaged the expansion of geographical and foreign political interests of the country.
Since the 1980s and continuing to the 1990s, China has abandoned the concept of "friend-enemy". The new PRC’S foreign policy platform was outlined in 1982 at the XII Congress of the CPC and provided: removal of the thesis "USSR - the main source of danger of a new world war"; the abolition of the provision on the need to create a "single international front" to counteract "Soviet hegemonism". It is stated that "China pursues an independent foreign policy"; rallying with the "third world" has been called the "cornerstone" of China's activities in the international policy, and so on.
China's foreign policy strategies in the 21st century can be characterized in terms of "partner diplomacy", "soft power", "Chinese dream".
Therefore, we can say that changes in China's foreign policy from 1949 to 2018 were directly related to the domestic and international situation. For example, forced to influence by the "superpowers" in the 1950s-1990s, China, thanks to the visionary policies of progressive second- and fourth-generation leaders, was able to build its own foreign policy in the 2000-2010s, thereby becoming a real world leader in the XXI century. Thanks to the representatives of the Fifth Generation, after the 19th CCP Congress in 2017, China continues to set major vectors for international policy in the world. Such a political course has no world analogues, because it is based on purely Chinese political and philosophical courses (Confucianism, Taoism, Leism, Buddhism), founded in ancient China. The synthesis of these trends and the economic transformations that date back to Deng Xiaoping give us the right to claim that there is a purely Chinese model of foreign policy relations.
