Імагологічна репрезентація Голодомору в романі Й. Вінклера «Вивезена: Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство»

Abstract

UA : У статті проаналізовано художню репрезентацію Голодомору в романі австрійського письменника Й. Вінклера «Вивезена: Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство». Вихідною є теза про те, що зарубіжна література, конструюючи образ України, тяжіє до осмислення її історичного минулого, передусім його травматичних вимірів, що визначає специфіку рецепції українського досвіду в глобальному культурному просторі. Окреслено, що роман Й. Вінклера займає особливе місце серед творів, у яких тема Голодомору входить у поле художнього осмислення, оскільки поєднує документальну основу зі свідомою авторською установкою на мінімальне втручання в оповідь головної героїні. Така стратегія зумовлює специфічну форму тексту, що перебуває на межі біографії та художнього роману, і визначає характер репрезентації травматичного досвіду як безпосереднього свідчення. Доведено, що мотив голоду в творі виконує функцію наскрізного екзистенційного маркера, який структурує оповідь і поєднує різні етапи життя героїні – дитинство в умовах Голодомору та подальший досвід підневільної праці. Голод постає як штучно сконструйований інструмент тоталітарного насильства, що спрямований на підкорення людини, руйнування її соціальних зв’язків і позбавлення базових умов існування. Він набуває значення не лише історичного факту, а універсального коду несвободи. Проаналізовано, як репрезентація Голодомору здійснюється через тілесно марковані образи, які передають граничність пережитого досвіду. Тіло героїні виступає носієм пам’яті, у якому закарбовується травма, що не зникає з часом, а продовжує визначати її сприйняття реальності та емоційні реакції. Пам’ять у романі постає як нелінійний процес, що актуалізується через повторюваність мотивів, фрагментарність і зміщення часових планів. Встановлено, що художня стратегія Й. Вінклера спрямована не на реконструкцію історичної події як такої, а на осмислення її антропологічних наслідків. У результаті індивідуальна історія Нєточки Ілляшенко набуває значення колективного свідчення, а роман функціонує як форма репрезентації історичної травми, формує імагологічний образ України як простору граничного досвіду.