Трансформація неоосманізму в сучасній близькосхідній політиці Турецької Республіки

Abstract

UA : Кваліфікаційна робота складається зі 123 сторінок, містить 142 джерела та 26 позицій наукової літератури. Ключові слова: Туреччина, неоосманізм, міжнародні відносини, зовнішня політика, Близький Схід, Балканський півострів, дипломатія, геополітика, політичний вплив, Османська імперія. Актуальність теми дослідження: актуальність дослідження сучасної зовнішньополітичної позиції Туреччини щодо своїх сусідів, в особливості близькосхідного регіону, зумовлена складною геополітичною ситуацією, яка безпосередньо впливає як на регіональну безпеку, так і на баланс на міжнародній арені загалом. З моменту розпаду Радянського союзу та зміни геополітичного балансу в світі Анкара обрала для себе шлях повернення собі статусу регіонального лідера. Її політика еволюціонувала від підтримки конкретних політичних чи релігійних груп в сусідніх країнах до активного військового втручання та реалізації власних стратегічних інтересів аж до окупації деяких суміжних територій. Причиною цьому є низка цілей та інтересів Анкари, що виходять з неоосманської доктрини ведення зовнішньої політики. До них можна зарахувати безпеку своїх кордонів, формування мережі політичних опорних пунктів для розповсюдження свого впливу, протидію курдським формуванням, вплив на процеси врегулювання конфліктів та контроль над міграційними потоками. Важливим є і факт адаптації цієї доктрини до місцевих та глобальних обставин, що неминуче змінюються в умовах сучасного світу, адже коли відносини між провідними міжнародними гравцями залишаються напруженими, Туреччина змушена балансувати між власними інтересами та зовнішнім тиском. Її позиція в сирійському, українському, палестинському, курдському питаннях дедалі частіше визначає хід дипломатичних переговорів і впливає на безпекову ситуацію в усьому регіоні. В такому разі, дослідження сучасної позиції Туреччини в міжнародних відносинах дозволяє краще зрозуміти логіку її поведінки, оцінити її геополітичні перспективи та визначити потенційні виклики для регіональної стабільності. На нашу думку, ця тема є особливо важливою в контексті трансформації міжнародних відносин та зростання ролі нестандартних загроз у світовій політиці. Об’єкт дослідження: сучасний стан міжнародних відносин в Близько-східному та суміжних регіонах. Предмет дослідження: реакція та кроки Туреччини в контексті неоосманської доктрини зовнішньої політики. Мета дослідження: дослідити на основі джерел і літератури поведінку Туреччини в сучасних реаліях Близького Сходу, Балканського та Чорноморського регіонів, провести аналіз отриманих протягом проведення дослідження знань, сформулювати прогнози розвитку подій та висновки. Завдання дослідження: • Розглянути історію появи неоосманізму. • Дослідити перебіг подій, визначити етапи залученості Туреччини в різних регіональних ситуаціях та особливості трансформації її позиції. • Проаналізувати сучасний стан справ. • Сформулювати прогнози подальшого розвитку ситуації. Наукова новизна результатів дослідження визначається кількома аспектами. По-перше, здійснено комплексний та багатогранний аналіз неоосманізму як концептуальної основи зовнішньополітичної стратегії, що формує геополітичну позицію держави та впливає на її геополітичну роль у близькосхідному регіоні. По-друге, інноваційність роботи виявляється у детальному дослідженні еволюції та впливу неоосманської ідеї саме на зовнішню політику Турецької Республіки в контексті Близького Сходу, Балканського регіону та України. Це є вкрай важливим, адже протягом останніх двох десятиліть Туреччина пройшла шлях від обмеженого регіонального гравця до держави з активною експансіоністською політикою, де ідеологічна основа неоосманізму стала фундаментальним важелем впливу на регіональні процеси. Водночас унікальність магістерської роботи обумовлена тим, що близькосхідна політика Туреччини відрізняється від стратегій інших регіональних акторів своєю самобутністю, адже з початку ХХ століття та приходу до влади Реджепа Таїпа Ердогана зовнішня політика розвивається під впливом неоімперських амбіцій та регіональних конфліктів. По-третє, дослідження враховує вплив міжнародних відносин та дипломатичних альянсів, економічних зв'язків та культурно-релігійних факторів. Беручи це до уваги, ми розглядаємо взаємодію з регіональними та глобальними партнерами як визначальний елемент, що суттєво впливає на сучасну поступову трансформацію неоосманської доктрини, проте залишається недостатньо вивченим у науковому дискурсі сьогодення. Таким чином, наше дослідження застосовує інтегрований підхід, детально аналізуючи всі згадані компоненти в межах єдиної праці. Висновки: Неоосманізм як доктрина зовнішньої політики Туреччини за своє поки що недовге існування пройшов доволі складний та неоднозначний шлях, що стало наслідком кардинальних змін на світовій арені та складності і багаторівневості самого феномену «неоосманізму». Його виникнення було зумовлено запитом турецького суспільства на визначення вектору зовнішньої та внутрішньої політики на початку ХХІ століття та поглядами турецьких мислителів щодо прагнення відновити роль ключового гравця у регіонах, які колись належали до османського простору. Здебільшого саме ідеї Ахмета Давутоглу, закріплені у концепції «стратегічної глибини», сформували неоосманізм як інтелектуальну базу сучасної турецької зовнішньої політики, що має на меті перетворити сучасну Туреччину з периферійного партнера Заходу на самостійного суб’єкта світової політики. Втім, протягом останніх 15 років ця доктрина зіткнулась з радикальними змінами регіонального та глобального рівня, такими як зміна влади в багатьох сусідніх арабських країнах, послаблення позиції Росії, як колишньої наддержави, підняття Китаю, напруга навколо Ірану, що підбило її теоретиків до переосмислення методів та інструментів досягнення ключових ідей неоосманізму та суттєвих трансформацій від ідеологічної концепції до прагматичної стратегії розповсюдження впливу. На початковому етапі ідеї даної концепції орієнтувалися на відновлення культурних, релігійних та історичних зв’язків з колишніми володіннями Османської імперії. Першими в цій черзі стали країни Балканського півострова, де умови для перевірки життєздатності та ефективності були найбільш сприятливими. Геополітична слабкість балканських країн, домінування в деяких з них ісламу та неможливість дати чітку відсіч стали плідним ґрунтом для випробовування та розвитку нової доктрини зовнішньої політики. У Боснії і Герцеговині, Албанії, Косово, Північній Македонії та Болгарії така методика забезпечила Анкарі значний символічний і економічний вплив, проте в той же час створила основу для підозр з боку європейських країн і частини проєвропейських місцевих еліт, які небезпідставно побоюються «повільної османізації» регіону. У близькосхідному контексті неоосманізм проявився в набагато агресивнішій формі. Туреччина активно використовувала громадянські конфлікти та політичну нестабільність в Сирії, Іраку та Лівії для закріплення власного впливу через підтримку сепаратистських та повстанських політичних і військових структур, водночас позиціонуючи себе як захисника ісламу та противника західного неоімперіалізму. Однак, ця стратегія очікувано привела до росту напруги та, навіть, прямої конфронтації на політичній арені. Прагнення Анкари до регіонального лідерства в ісламському світі породило недовіру щодо її особистих імперських амбіцій, тоді як політика втручання у внутрішні справи сусідів та військова експансія поступово підривали довіру до Туреччини як до стабілізуючої миротворчої сили. Проте, напевно, найбільш складним для Туреччини виявилося курдське питання, яке виявило межі гнучкості початкового неоосманізму. З одного боку, турецьке військове командування жорстко протидіяло курдському руху за автономію в Сирії та в прикордонних з нею регіонах, та з іншого активно співпрацювала з Регіональним урядом Курдистану в Іраку, зокрема у сфері торгівлі нафтою та розвитку інфраструктурних проектів. Така суперечлива позиція та подвійні стандарти можуть свідчити про поступовий перехід від ідеологічних імперативів до реальних домовленостей, в яких економічна вигода переважатиме над популістською риторикою. Схожу тенденцію ми можемо спостерігати й у кримському питанні, де Туреччина послідовно підтримує українських кримських татар, демонструючи таким чином солідарність із мусульманськими громадами, але водночас уникає прямої політичної конфронтації з Росією, притримуючись політики балансування. Втім, попри всі зусилля, починаючи з початку 2020-х років, неоосманізм, як і Туреччина в цілому, увійшов у фазу затяжної кризи. Описані нами раніше економічні труднощі, інфляція, зниження валютних резервів і міграційна напруга зумовили скорочення необхідних для підтримки зовнішньополітичної активності ресурсів. «Агенти турецької м’якої сили» були вимушені обмежити масштаби своєї діяльності, що неминуче призвело до зменшення активності Туреччини в сусідніх регіонах. Водночас в міжнародному політичному середовищі посилюється критика в бік Анкари через авторитаризацію режиму, посилення тиску на демократичні процеси, втручання у справи сусідів та експлуатацію ісламського чинника. В таких умовах доктрина неоосманізму постає перед вибором, де проходження процесу модернізації може привести до покращення внутрішньоплітичної ситуації Туреччини та налагодження вигідних стосунків з сусідами; або ж стагнацію та занепад не тільки ідеологічного, але й практичного фактору неоосманізму. Тому сучасна турецька дипломатія дедалі більше намагається спиратись не на ідейні, а на економічні та технологічні інструменти впливу. Новий неоосманізм, формування якого ми зможемо спостерігати в другій половині 2020-х років, повинен характеризуватися прагматизмом, гнучкістю та орієнтацією на багатополярний світовий порядок сьогодення. Таким чином, перетворення неоосманізму на адаптивну модель регіональної впливовості, де ключову роль відіграватимуть інституційна стабільність, технологічна модернізація та економічна взаємовигідність, є очікуваним та найбільш реалістичним варіантом. Підбиваючи підсумки нашої роботи, можна стверджувати, що неоосманізм все ще залишається одним із головних ідейно-політичних напрямів сучасної зовнішньої політики Туреччини. Його криза не означатиме зникнення, що свідчитиме про перехід до нового прагматичного етапу, де експансіоністські методи відійдуть на другий план. Анкара поступово відходить від ідеї «відродження імперії» та розробляє нову модель «турецького регіоналізму», засновану на комбінації м’якої сили, економічного впливу, культурної присутності та обачної дипломатії. Якщо Анкара впорається з задачею об’єднати внутрішню стабільність, ефективність своїх інституцій та реалістичну зовнішню політику, переосмислений неоосманізм матиме всі шанси залишитися головною парадигмою турецької державності XXI століття, що використовуватиметься не як інструмент експансії, а затвердження статусу Туреччини як самостійного центру сили в новому багатополярному світі.

EN : The qualification work consists of 123 pages and includes 142 sources and 26 items of scientific literature. Keywords: Turkey, neo-Ottomanism, international relations, foreign policy, Middle East, Balkan Peninsula, diplomacy, geopolitics, political influence, Ottoman Empire. Relevance of the research topic: The relevance of studying Turkey's current foreign policy position toward its neighbors, especially in the Middle East, stems from the complex geopolitical situation, which directly affects both regional security and the overall balance of the international arena. Since the collapse of the Soviet Union and the shift in the global geopolitical balance, Ankara has sought to regain its status as a regional leader. Its policy has evolved from supporting specific political or religious groups in neighboring states to engaging in active military interventions and pursuing its own strategic interests, including the occupation of adjacent territories. This shift is driven by a number of goals and interests rooted in the neo-Ottoman doctrine of foreign policy. These include safeguarding its borders, establishing a network of political strongholds to expand its influence, countering Kurdish formations, shaping conflict-resolution processes, and controlling migration flows. It is also important to note that this doctrine is adapted to local and global circumstances, which are inevitably changing in the modern world. As relations between leading international actors remain tense, Turkey is compelled to balance its own interests with external pressures. Its policies regarding the Syrian, Ukrainian, Palestinian, and Kurdish issues increasingly determine the course of diplomatic negotiations and influence the overall security situation across the region. In this context, studying Turkey's current position in international relations makes it possible to better understand the logic of its behavior, assess its geopolitical prospects, and identify potential challenges to regional stability. In our view, this topic is particularly relevant in light of the transformation of international relations and the growing role of non-traditional threats in global politics. Object of study: the current state of international relations in the Middle East and neighboring regions. Subject of study: Turkey's actions and responses within the framework of the neo-Ottoman foreign policy doctrine. Purpose of the research: to examine Turkey's behavior in the current realities of the Middle East, Balkan, and Black Sea regions based on primary sources and scholarly literature; to analyze the knowledge gained; and to formulate forecasts and conclusions. Research tasks: • To examine the history of the emergence of neo-Ottomanism. • To study the course of events, identify the stages of Turkey's involvement in various regional situations, and analyze the transformation of its position. • To analyze the current state of affairs. • To formulate forecasts for further developments. Scientific novelty: The scientific novelty of the study is determined by several key aspects. First, a comprehensive and multifaceted analysis of neo-Ottomanism as the conceptual foundation of Turkey’s foreign policy strategy - shaping the state's geopolitical position and influencing its role in the Middle East - has been conducted. Second, the innovative character of the work lies in its detailed examination of the evolution and impact of the neo-Ottoman idea on the foreign policy of the Republic of Turkey in the contexts of the Middle East, the Balkans, and Ukraine. This is particularly important, as over the past two decades Turkey has transformed from a relatively limited regional actor into a state pursuing an active expansionist policy, with the ideological basis of neo-Ottomanism serving as a fundamental lever of influence on regional processes. At the same time, the uniqueness of this master's thesis is reinforced by the fact that Turkey’s Middle Eastern policy differs markedly from the strategies of other regional actors: since the early 2000s and the rise to power of Recep Tayyip Erdoğan, foreign policy has been shaped by neo-imperial ambitions and ongoing regional conflicts. Third, the study takes into account the influence of international relations and diplomatic alliances, economic ties, as well as cultural and religious factors. With this in mind, interaction with regional and global partners is considered a decisive factor influencing the gradual transformation of the neo-Ottoman doctrine - yet one that remains insufficiently explored in contemporary academic discourse. Thus, this research applies an integrated approach, analyzing all of the above elements within a single framework. Conclusions: Neo-Ottomanism, as a doctrine of Turkey's foreign policy, has undergone a complex and ambiguous evolution during its relatively short existence. This has been shaped by radical changes on the world stage and by the multifaceted nature of the “neo-Ottomanism” phenomenon itself. Its emergence was driven by the demands of Turkish society for a renewed foreign and domestic policy direction at the beginning of the 21st century and by the aspirations of Turkish intellectuals to restore Turkey’s role as a key actor in regions once belonging to the Ottoman Empire. Ahmet Davutoğlu’s ideas, articulated in the concept of “strategic depth,” were instrumental in shaping neo-Ottomanism as the intellectual basis of modern Turkish foreign policy - aimed at transforming Turkey from a peripheral Western partner into an independent actor in world affairs. However, over the past 15 years the doctrine has faced significant changes at both the regional and global levels, including shifts in political power across neighboring Arab states, the weakening of Russia’s position as a former superpower, the rise of China, and escalating tensions around Iran. These developments have forced theorists of neo-Ottomanism to rethink the methods and instruments for advancing its core ideas, prompting a transformation from an ideological concept into a pragmatic strategy for expanding influence. At the initial stage, the doctrine emphasized restoring cultural, religious, and historical ties with former Ottoman territories. The Balkan states were the first testing ground due to their geopolitical vulnerability, the presence of Muslim populations, and their limited ability to offer resistance. In Bosnia and Herzegovina, Albania, Kosovo, North Macedonia, and Bulgaria, this approach provided Ankara with considerable symbolic and economic influence, while also fostering suspicion among European states and pro-European local elites, who feared what they viewed as the “slow Ottomanization” of the region. In the Middle East, neo-Ottomanism manifested itself in a far more assertive form. Turkey actively exploited civil conflicts and political instability in Syria, Iraq, and Libya to strengthen its influence by supporting separatist and insurgent political and military structures - portraying itself simultaneously as a defender of Islam and an opponent of Western neo-imperialism. However, this strategy inevitably led to heightened tensions and, at times, direct confrontation on the political stage. Ankara’s aspirations for leadership in the Islamic world nurtured mistrust regarding its imperial ambitions, while its interventions in the internal affairs of neighboring states and its military expansion gradually undermined confidence in Turkey as a stabilizing force. Perhaps the most challenging issue remains the Kurdish question, which exposed the limits of early neo-Ottoman flexibility. On the one hand, the Turkish military strongly opposed Kurdish autonomy movements in Syria and along the border regions; on the other, Ankara actively cooperated with the Kurdistan Regional Government in Iraq, particularly in oil trade and infrastructure projects. This contradictory policy suggests a gradual shift from ideological imperatives toward pragmatic arrangements in which economic interests outweigh populist rhetoric. A similar trend is seen in the Crimean issue: while Turkey consistently supports the Crimean Tatars of Ukraine, demonstrating solidarity with Muslim communities, it simultaneously avoids direct confrontation with Russia, pursuing a policy of strategic balancing. Under these circumstances, the doctrine of neo-Ottomanism faces a crossroads: either modernization will lead to improvements in Turkey’s domestic political situation and the establishment of mutually beneficial relations with its neighbors, or it will result in stagnation and eventual decline - not only ideologically, but also in practical terms. Modern Turkish diplomacy increasingly relies not on ideological but on economic and technological instruments of influence. The new neo-Ottomanism expected to emerge in the second half of the 2020s will likely be characterized by pragmatism, flexibility, and alignment with the current multipolar world order. Thus, the transformation of neo-Ottomanism into an adaptive model of regional influence - where institutional stability, technological modernization, and economic cooperation play key roles - appears to be the most realistic and probable scenario. In summary, neo-Ottomanism remains one of the main ideological and political foundations of Turkey’s current foreign policy. Its crisis does not imply its disappearance; rather, it signals a shift toward a new pragmatic stage in which expansionist methods become less prominent. Ankara is gradually moving away from the idea of “reviving the empire” and developing a model of “Turkish regionalism,” based on a combination of soft power, economic influence, cultural presence, and measured diplomacy. If Ankara succeeds in combining internal stability, institutional efficiency, and a realistic foreign policy, the reinterpreted neo-Ottoman doctrine will likely remain a key paradigm of Turkish statehood in the 21st century - not as a tool of expansion, but as a means of affirming Turkey’s status as an independent center of power in the emerging multipolar world.