UA : Об’єктом дослідження є гайдамацький рух в Україні та рух хунхузів у Маньчжурії (Китай).
Предметом дослідження є вивчення та порівняння цих двох соціальних рухів, з’ясування їх типологічної подібності попри відмінності в просторово-часовій складовій історичного буття.
Хронологічні межі дослідження. Хронологічно дослідження охоплює період від початку XVIII століття і до початку ХХ століття. Нижня хронологічна межа співпадає із часом перших згадок про дії гайдамаків із числа запорозьких козаків на польсько-турецько-російському потрійному кордоні, а верхня хронологічна межа пов’язана із припиненням діяльності хунхузів, внаслідок репресивних дій урядів Росії (згодом – СРСР), Китаю (також Маньчжурії) та Японії.
Територіальні межі дослідження поширюються на історико-географічні області Євразії, які впродовж XVIII – початку ХХ століття були місцем перебування та діяльності носіїв традиції гайдамаків (Північне Причорномор’я та Правобережна Україна) і хунхузів (Приамур’я, по обидва боки російсько-китайського кордону, та Уссурійський край).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що соціальні рухи українського та китайського народів, як свідомі колективні дії з відновлення державних устрою, соціального порядку, особливо їхня націоналістична складова, вперше стали предметом історичної компаративістики. Практичне значення тексту роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при викладанні навчальних курсів, які лежать у площині як всесвітньої історії Нового Часу, так і в більш вузьких – українському та китайському – дискурсивних контекстах.
Перший розділ знайомить із ситуацією дослідження гайдамаків та хунхузів та методами дослідження, які використовувалися у цій роботі.
Специфіка джерельної бази полягає в тому, що обидва рухів – гайдамаків і хунхузів – носили егалітарний, простонародний характер, а том рівень освіти і тих, і інших був низький, тому тексти, що презентують власне їх, представлені майже виключно фольклором. Комплекс історичних джерел цієї роботи переважно складають офіційна документація урядів тих країн, на території яких розгорталися соціальні рухи – Російської імперії, Китаю та Речі Посполитої, мемуарними записами та листами контрагентів-антагоністів. Певний шар інформації з досліджуваної проблеми містять у собі періодична преса кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Методи дослідження, використані при написанні роботи, зумовлені поставленими метою та завданнями: робота базується на загальнонаукових та історичних методах дослідження. Методологічною основою дисертації став міждисциплінарний підхід у вивченні актуалізованого комплексу джерел з історії соціальних рухів українських гайдамаків та китайських хунхузів у XVIII – на початку ХХ століття. Всебічне дослідження об’єкту спирається на базові принципи історичної науки та гуманітарного знання, серед яких чільне місце посідає компаративний аналіз історичних явищ.
Другий розділ присвячено розглядові історичного розвитку рухів гайдамаків та хунхузів.
Було з’ясовано, що гайдамацький рух серед запорозьких козаків виник у другому десятилітті XVIII ст. і був викликаний, з одного боку, переходом Війська Запорозького Низового під протекцію Османської імперії (та Кримського ханства), а з іншого – ліквідацією козацтва, його прав і вольностей у Речі Посполитій після 1712-1713 рр., соціально-економічного гноблення українського населення з боку польської шляхти. Додатковою причиною активізації повстанського руху стало ускладнення релігійної ситуації на Правобережній Україні, що полягало у розвитку протистояння між католицькою та православною церквами.
У зоні зближення кордонів трьох країн – Російської та Турецької імперій і Речі Посполитої, де вони, до того ж, накладалися на зони зіткнення трьох субцивілізацій – православної, ісламської та католицької – населення було в стані перманентної війни один з одним. Регіон дозволяв необмежене маневрування у своєму оперативному просторі. Саме на ці землі відбувався вихід із Запорожжя представників традиційної течії козацтва — гайдамаків.
Спроби російського уряду уніфікувати всі сторони життя і діяльності Війська Запорозького Низового, як і інших козацьких військ імперії, призвели до невдоволення січової бідноти. У пошуках практично непідконтрольної урядам Росії, Туреччини та Польщі території вона в 1750-х роках завоювала нижню течію Південного Бугу, перетворивши її на постійне місце перебування, утримуючи їх практично до останньої декади XVIII століття.
Китайські хунхузи безпосередньо відноситься до повстанців (згідно іншої точки зору – бандитів), які діяли на землях Маньчжурії (Китай) та прилеглих російських володіннях. Подібно до реалій Північного Причорномор’я, освоєння Північно-Східного Китаю відбувалося відносно пізно, територія була великою, а населення маленьким. Особливий гірський заліснений рельєф Маньчжурії визначав її як місце, що можна було використовувати як ідеальне для повстанської та кримінальної діяльності. Водночас подібні географічні умови робили багатий на природні ресурси регіон Маньчжурії привабливим для виживання простих людей – китайських втікачів-селян, у соціальному хаосі пізньої династії Цін. Адже, після першої «Опіумної війни» 1840 року Китай поступово перетворився на відстале напівколоніальне феодальне суспільство. Цей соціальний характер призвів до появи великої кількості знедолених у китайському суспільстві. Гноблення народу правителями ставало дедалі сильнішим, а іноземні загарбники прийняли Китай як колонію і включили його до своєї економічної системи. Це призвело до краху традиційної сільськогосподарської економічної системи Китаю: селяни втрачали свою землю і змушено ставали біженцями. Коли ж вони втрачали усі законні способи заробітку на прожиття, то часто стають хунхузами, аби просто вижити.
Третій розділ присвячений знайомству з організаційною структурою та культурою представників обох соціальних рухів – українських гайдамаків і китайських хунхузів.
В часи свого виникнення термін «гайдамак» не вживався для оцінки визвольної боротьби козацтва та селянства Правобережної України, означаючи виключно здобичницькі рейди запорожців на польську територію. З другої половини XVIII ст. він поширюється на будь-який елемент, вороже налаштований по відношенню до поляків. Об’єктом нападів гайдамаків, як правило, були іновірці – поляки-католики (також українці-уніати) та євреї-іудеї. Основою для такого вибору ворогів була напруженість у відносинах між цими трьома основними групами населення Правобережної України.
Гайдамацький промисел мав чіткий сезонний характер, активізуючись у теплий час, та практично припиняючись взимку. Середній вік членів гайдамацьких ватаг коливався від 16 до 40 років. Соціальний склад – бідні козаки (т.зв. «сірома»). Вистачало серед гайдамаків й вихідців з більш привілейованих соціальних верств – до них приставали й старшини, й російські солдати офіцери й навіть представники польської шляхти та єврейства.
Життя на прикордонні диктувало правила поведінки всередині козацької гайдамацької ватаги. У процесі перманентної війни краще їм треба було завжди мати надійного друга поруч. Це сприяло збереженню традиціної для запорожців практики побратимства. Належність до єдиного «братства» домінувала, виходила на перший план.
Хунхузи, як маргінальна група тогочасного суспільства, перебували у серйозній опозиції як до китайського уряду, так і до своїх прямих ворогів. Цей факт суттєво коригував необхідність випрацювання оптимальних засад внутрішньої організації. Для того, щоб будь-яка соціальна група досягла довгострокового розвитку, вона має сформувати певну організаційну структуру і водночас використовувати правила дисципліни для регулювання поведінки своїх членів. Китайські повстанські угруповання не були винятком. Хунхузи наслідували традиційну китайську феодально-патріархальну кланову систему. Її основні характеристики ґрунтуються на кревній спорідненості, збереженні відносин патронажу між людьми.
Тому, хоча більшість членів хунхузьких не були пов'язані родинними відносинами, під впливом патріархального ладу вони називали один одного «братами», відтворюючи в загонах традиційну для китайців сімейну атмосферу. При цьому така «сімейна прихильність» мала яскраво виражений ієрархічний відтінок. Хунхузи з більш високим статусом мали більшу владу, тоді як звичайні члени з низьким статусом могли лише виконувати їх накази. Хунхузи мали відносно сувору організаційну структуру. Взагалі, група хунхузів складалася з лідерів (вождів), керівників загонів та звичайних членів.
Попри декларування власної «китайськості», переважна більшість учасників руху хунхузів були індиферентними традиційних релігійних вірувань і культових практик. Їх місце зайняли особливі переконання, щоби підтримувати такі «сімейні» стосунки – система вірувань-забобонів, магічних практик, які мали вплинути на успішність їх нападів на ворогів. Вони були спрямовані на те, щоб стандартизувати поведінку членів усередині, щоб посилити згуртованість групи; забезпечити ментальну впевненість у успішності її існування. Завдяки постійному розвитку та вдосконаленню хунхузи розвинули своєрідну традиційну «бандитську культуру», багато в чому збагативши її регіональними особливостями Маньчжурії у плані фольклорних і обрядових запозичень.
Четвертий розділ знайомить з розвитком і занепадом соціальних рухів гайдамаків і хунхузів, підкреслює характер їхніх стосунків із владою держав регіонів, що були місцем їх діяльності, та, водночас, демонструє їхню егалітарну сутність і національно-визвольне спрямування.
Гайдамацький рух, очолюваний саме запорозькими козаками, став фактором, який суттєво послабив польське панування на загарбаних українських землях. Січовики стали очільниками масових гайдамацьких повстань 1734, 1750 і 1768 рр. Не в змозі самостійно придушити протести гайдамаків, Річ Посполита постійно зверталася до Російської імперії за військовою допомогою. З середини XVIII століття активізується військова співпраця між російською, турецькою та польською владою для запобігання набігам козаків на землі Речі Посполитої та Кримського ханства. Водночас зростав вплив Росії на внутрішню політику Запорозької Січі, адже саме козаки були головними організаторами гайдамацьких загонів.
Після ліквідації урядом Катерини ІІ Війська Запорозького Низового, значна частина козаків перейшла на турецькі землі, під владу османських султанів. Упродовж другої половини 1770-х – початку 1790-х років гайдамацькі напади здійснюються проти поляків і росіян із центрів оселення турецьких запорожців у околицях м. Очаків. Остаточне завоювання Російською імперією всього Північного Причорномор’я, створення нею з колишніх запорожців Чорноморського козацького війська та переселення його на Кубань, підірвали соціальну базу гайдамацького руху та його мотивацію.
Станом на другу половину ХІХ століття Російській імперії був конче потрібен стратегічний порт на Далекому Сході. Під загрозою застосування сили з боку царської Росії уряд імперії Цін поступився великою територією, аби тільки зберегти своє панування. Але прості люди на кордоні стихійно організували антиросійський рух, щоб протистояти загарбникам. Починаючи з 1870-х років всі сили, які реально протистояли правлінню росіян на загарбаному ними Далекому Сході та напівзалежній від них Маньчжурії, були саме хунхузами. До них приєднувалося багато цінських солдатів, простих селян і ремісників. Рух хунхузів проти російської анексії краю в цей період був більшим із виявів патріотичних настроїв простих людей, адже саме їх росіяни виселяли з старих місць мешкання за новий кордон. Тактика виступів у цей час носила стихійний характер, по формі нагадуючи прояви звичайного бандитизму.
Зміна форми спротиву відбулася після початку російсько-японської війни 1904 – 1905 рр. Обидві протидіючі сторони – й царська Росія, й імператорська Японія – намагалися використати хунхузів у своїх інтересах. Завдяки діяльності своїх емісарів-розвідників, й ті, й інші, вступали в переговори з ватажками різних угрупувань хунхузів, надавали їм гроші та зброю, аби ті вчиняли диверсійні рейди в тилах супротивників. Фактично, з цього часу і до 1920-х років частина хунхузів втрачає чіткі антиколоніальні спонуки свої боротьби, перетворюючись на звичайних найманців. Ситуацію змінює пряма агресія японців проти Маньчжурії та Китаю на початку 1920-х років, коли хунхузькі загони стають частиною загально-китайського партизанського руху, керованого КПК.
Висновки до роботи в цілому є наступними.
Гайдамацький рух запорозьких козаків на польсько-російсько-турецькому кордоні протягом усього XVIII століття багато в чому був зумовлений традиціями т.зв. «здобичництва», що склалися в попередні історичні епохи. Інституціалізація гайдамацтва, як окремого вектора військово-політичних виправ, відбулася під час перебування Війська Запорозького Низового в кримській протекції і має зв'язок із практиками татаро-ногайської здобичі. Дії гайдамаків, з одного боку, були зумовлені національними, релігійними та класовими (соціальними) мотивами, з іншого ж, були різновидом соціального бандитизму. У окремих випадках, як-от під час Коліївщини 1768 р., гайдамацький рух запорозьких козаків накладався на загальноукраїнський визвольний рух на Правобережній Україні із залученням ширших верств населення - селянства і міщан (буржуазії). Закріплення наприкінці XVIII століття державних кордонів Османської та Російської імперій, запровадження карантинної служби та паспортної системи на кордоні, ліквідація державності Речі Посполитої та поділ її володінь, поставили гайдамацтво поза законом і сприяли його поступовому зникненню.
Активізація руху хунхузів у Маньчжурії (Китай) почалася з середині ХІХ століття. Він став результатом нестабільності китайського суспільства, руйнування традиційних економічних моделей і вторгнення іноземних загарбників-колонізаторів – японських, російських, англійських та інших. Повстанці-хунхузи стали захисниками інтересів і потреб дрібного китайського селянства та міщанства, змушеного шукати можливості виживання в суворих умовах життя.
Відтак, рух хунхузів набув характеру національного руху проти імперіалізму, що відображає пробудження особистої гідності та національної свідомості усього китайського народу. Наприклад, під час т.зв. «повстання боксерів» у 1900 р., ополчення, організоване хунхузами, виступило проти сил Російської імперії в Маньчжурії, особливо проти анклавів російської військової та економічної присутності – лісових концесій, залізниці, військово-морських баз тощо. А на тлі впадіння Китаю в повномасштабну кризу після 1930 року, саме хунхузи одними з перших чинили опір різним формам японської агресії.
В тактичному сенсі військова складова повстанців-хунхузів постійно розвивалася та вдосконалювалася: від маленьких партизанських груп, на ранній стадії розвитку, до пізніших масових виступів, на чолі із кадровими армійськими полководцями. Подібна розмаїтість була причиною того, що виникла нечіткість у розумінні понять «армія» та «банда», в оцінці не тільки контрагентів-супротивників, але й сучасників-китайців.
Оскільки саме довгострокова політична та економічна відсталість феодального Китаю, його напівколоніальна залежність від потужних геополітичних сил у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століть – світових колоніальних імперій та Японії – не могла гарантувати найосновніші потреби китайського народу у існуванні та безпеці життя, припинити цю ситуацію змогло лише встановлення по справжньому національної влади в Китаї, вигнання з його території усіх іноземних загарбників. Зі встановленням стабільного народного режиму (1949) рух хунхузів втратив зовнішні фактори-подразники, а також і внутрішню соціальну мотивацію для свого розвитку та швидко зійшов із історичної арени.
Проведений порівняльний аналіз історичного розвитку засвідчив наступне.
Обидва суспільні рухи – гайдамаки та хунхузи – отримали неоднозначні відгуки як від сучасників, так і від пізніших дослідників. Водночас їм вдалося сформувати своєрідну військову культуру, яка допомогла їм стати на шлях опору феодальному гніту та іноземним загарбникам — польським (для гайдамаків) і російським, англійським і японським (для хунхузів).
Хоча ці дві групи були географічно і навіть часово віддалені одна від одної, чинники, що викликали їх до життя, прикметні особливості їхнього історичного буття, мають багато спільного, з точки зору соціального характеру, способу життя та кінцевої мети їхньої діяльності.
У процесі порівняльного зіставлення історії цих двох громад ми визначили такі об’єднуючі маркери, як:
1) національно-визвольна та антифеодальна спрямованість;
2) периферійний характер рухів – розвиток на прикордонні Речі Посполитої, Російської та Османської імперій (гайдамаки) та володінь імперій Цін, Японії та Росії (хунхузи);
3) строкатий соціальний та етнічний склад учасників;
4) використання грабіжницької тактики та повстанської стратегії.
Детальне вивчення історії та мотивації обох соціальних рухів дозволило зробити загальний висновок про те, що їх слід розглядати як військово-політичну реакцію українського та китайського народів на іноземне панування, за відсутності власної державності чи слабких державних інституцій.
EN : The object is the Haydamak movement in Ukraine and the Honghuzi movement in Manchuria, China.
The subject is to study and compare two social movements that occur in different time and space.
The aim of the study is analyzing the formation background, development process, and conditions of Haydamak and Honghuzi social movements, compare the causes of their occurrence under different social and cultural backgrounds and thus expose their historical significance and influence.
The scientific novelty is that social movements as conscious and planned collective actions to rebuild social order, especially those with resistance and nationalist social movements under special backgrounds, have attracted more and more attention in recent years. The research on social movements not only has special scientificity but also has practical significance.
As for the movement of the Haidamaks, Shevchenko in his poems praised these Cossacks with a free soul. They were not afraid of the oppression of society and showed great courage in the fight against the oppressors. However, there was also such a social grouping in the far north of China. It can be said that their assessments are ambiguous. However, they did indeed form a unique regional culture and embarked on the path of confronting feudal oppression and confronting foreign invaders. These were the Honghuzes who operated in Northeast China from the 18th to the 20th century.
Although the two groups are geographically far apart, their social environment, in which they find themselves, has a lot in common. And it also shows why the two groups had a lot in common in terms of staff composition, lifestyle, and activities. In the process of analyzing these two groups, their common basis will be revealed: their peripherality and desire for freedom.
As a comparative study, it analyzes the changes and development of social movements in Ukraine and China and understands the reasons for common ground in the differences. As two countries with huge differences in geographic location and cultural background, China and Ukraine have deepened their understanding of each other along with the course of globalization. In the context of deepening strategic cooperation between China and Ukraine and discussing the construction of the Belt and Road together, the importance of mutual understanding in history and culture has also been highlighted in the new era.
As different social groups are born under different backgrounds, in the process of revealing the development and activities, a common foundation has been found. As a trending topic in recent years, social movements have attracted more and more public interest. The answer to the origin and motivation of social movements are still incomplete. Therefore, the comparative study of it can bring more important practical significance, that is, the essence of social movement.
